Названо основні проблеми, які гальмують розвиток сільського господарства в Україні

Поділитись

Названо основні проблеми, які гальмують розвиток сільського господарства в Україні

За останні 15 років в Україні зникло 426 сіл, ще 369 стали безлюдними, але їх просто не зняли з державного обліку. Відповідно до даних Держстату, в 4684 населених пунктах мешкає до 50 людей, тобто вони перебувають на межі зникнення, а у 22 тисячах сіл проживає менше, ніж одна тисяча осіб.

Станом на 1 січня 2021 року чисельність населення України з урахуванням тимчасово окупованої території Донецької та Луганської областей, але без Автономної Республіки Крим та міста Севастополь, становила 41 588,4 тисячі осіб. Із них 70% мешкають у місті, 30% — у сільській місцевості, тобто майже 13 млн осіб. 5,6 млн із них — це економічно активне населення, половина з якого, за неофіційними даними, трудові мігранти.

Якщо раніше сільські мешканці в пошуках роботи намагалися перебратися до великого українського міста, то зараз вони минають його і одразу виїздять за кордон. Відтак у селах залишаються здебільшого діти і люди старшого віку, а це ще більше поглиблює розрив між українськими містом і селом.

Наразі, як стверджують експерти проєкту «Діалоги про згуртованість», що його реалізує Інститут громадянського суспільства, різниця між сільським та міським населенням помітна за всіма соціальними показниками — за рівнем добробуту, за якістю освіти і медичного обслуговування, за якістю соціальної інфраструктури та комунікаційних можливостей, за можливостями ведення бізнесу. Та особливе занепокоєння викликають різні картини світосприйняття — світогляд селянина та світогляд мешканця міста.

Під час дискусії експерти намагалися відшукати запобіжники, які допоможуть зменшити цей розрив задля збільшення згуртованості українського суспільства на різних рівнях — державному, громади, культури, освіти тощо. Напрацьовані механізми, можливо, ляжуть в основу регіональних програм, які зараз розробляє Міністерство розвитку громад і територій України.

«МІСТА МАЮТЬ ВІДДАТИ БОРГ І СТАТИ ДОНОРОМ ДЛЯ СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ»

Директор з питань науки та розвитку ГО «Інститут громадянського суспільства», громадський діяч Анатолій ТКАЧУК відзначає, що питання відмінності міста від села, а села від міста існувало завжди. Але сьогодні воно проявляється у незвичній системі координат.

Сільські люди переконані, що міські — ледащі, бо вони мало працюють, але багато мають, а це несправедливо. З іншого боку, міські люди значною мірою переконані, що сільські люди малоосвічені, не працюють над своїм розвитком і тому мало заробляють.

Таку психологічну відмінність експерт називає негативною тенденцією, що підтверджує тезу: у більшості сільських територій має місце ослабленість людського капіталу, а тому вони потребують допомоги ззовні. Рятівниками в цій ситуації могли би стати бізнес і домогосподарства, які на сільських територіях відкривають міські люди, котрі з різних причин повертаються у село. Вони привносять міський дух, і таким чином створюються певні осередки розвитку сільських територій.

«Якщо у світі урбаністичні процеси зростають (здебільшого за рахунок Індії та Китаю), то в Європі, на противагу, цей показник хитнувся назад. І дедалі більше людей, зокрема у Франції, Швейцарії та Австрії, повертаються у села, де розвивають власний бізнес. Можливо, це пов’язано з пандемією або іншими чинниками, але подібна тенденція могла б стати рятівною і для України, — відзначає Анатолій Ткачук. — Мені здається, що на цьому етапі для формування спільного взаємного українського простору потрібне взаємопроникнення. І передусім уже міста у село. Якщо до цього часу було навпаки, тобто село було донором міста, і за рахунок села розвивалися міста, то тепер міста мають віддати борг і стати донором для сільських територій. І це має проявлятися не просто в розподілі частини валового продукту, який формується в містах на користь села, а тому, щоб передати в село нову парадигму мислення, інновації, самозайнятість, самоорганізацію та пошук різних способів виробничої чи будь-якої іншої діяльності. Тобто не варто дотримуватися того, що було характерно для українських сіл півстоліття тому. Я порадив би сформувати щось на зразок «Корпусу Миру» й відправили волонтерів по всіх селах, щоб вони трохи розворушили сільське населення, переконали людей позбутися нарешті набутої місцевої неспроможності й почати розвиватися».

«ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МІЖПОКОЛІННОГО ЗВ’ЯЗКУ НАБУВАЄ ГОСТРІШОГО ЗНАЧЕННЯ»

У проблемі нерівності між містом і селом директорка Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М.  В. Птухи НАН України, професор, академік НАН України Елла ЛІБАНОВА вбачає як об’єктивні, так і суб’єктивні причини.

До перших вона відносить відсутність дорожньо-транспортного зв’язку, який унеможливлює нормальні умови зайнятості для багатьох сіл, відсутність швидкісного інтернету, умов для здобуття освіти, отримання якісних медичних послуг.

До других — індивідуальні та ментальні особливості старшого населення, яке здебільшого сконцентроване в селах, але менше орієнтоване на інновації чи зміну свого способу життя, тобто воно більш консервативне. Але це не означає, що на нього треба махнути рукою.

«Ми не можемо розвивати окремо сільську та міську спільноти. Необхідно подбати про те, щоб вони якомога сильніше конвергували між собою. Що для цього потрібно? По-перше, дороги і комунальний транспорт, щоб люди із сіл могли дістатися до міста на роботу. За таким принципом зараз живуть чимало європейських країн. По-друге, що мене особливо хвилює, це освіта. Ми бачимо, що онлайн-формат не підходить для сільських школярів: комп’ютерів немає, інтернету немає — все це призводить до того, що сільські діти втрачають більше, ніж їхні міські однолітки. І я дуже боюся, що онлайн-освіта закріпить нерівність, а ще гірше — законсервує нерівність між сільською та міською молоддю. І в цьому насправді є серйозна небезпека, і про це треба думати вже зараз. По-третє, сьогодні найголовніше — це створення людського і соціального капіталу в селах. Тому, з огляду на те, що більшість нинішнього сільського населення становлять діти і люди старшого віку, в селі забезпечення міжпоколінного зв’язку набуває гострішого значення, ніж у міській місцевості. Без постійних контактів (екскурсій, поїздок, заходів) налагодити його буде проблематично. Більше того, я переконана: якби у нас був постійний контакт між Західною Україною і Донбасом, події на сході розгорталися би по-іншому. Це моє переконання, бо країна консолідується через пізнання одне одного».

«РОЗВИТОК ДЕМОНСТРУЮТЬ ГРОМАДИ, ОЧІЛЬНИКИ ЯКИХ ПРАЦЮВАЛИ В МІСТАХ ЧИ ПОВЕРНУЛИСЯ ІЗ ЗАКОРДОНУ»

Поглиблення розриву між містом і селом — це наслідок відсутності єдиної системної політики держави щодо таких територій, вважає перший заступник керівника Всеукраїнської асоціації громад Іван ФУРСЕНКО. Він відзначає, що розпочався цей процес ще з 1990-х років, коли фермерам пороздавали паї, а потім заборонили їх продавати.

Така ситуація спричинила витіснення активних людей, котрі прагнули розвиватися, із села до міста. Вони змушені були залишити село в пошуках роботи. А пізніше мораторієм закрили доступ селян до земель і почали концентруватися величезні агрохолдинги. Маючи потужні юридичні відділи, упродовж останніх 20 років вони безпроблемно купували мораторні землі — різними шляхами.

Зараз, після ухвалення закону про обіг земель сільськогосподарського призначення, ситуація мала би змінитися, але водночас у ньому прописана норма, яка передбачає, що вже з 2024 року юридичні фірми матимуть змогу купувати 10 тисяч гектарів землі. А це означає, що площа однієї громади буде фактично належати двом ТОВ, які є дочірніми компаніями якогось агрохолдингу.

«Така ситуація точно не змусить повертатися у сільські громади молодих та активних людей, — міркує експерт. — А відтак, говорити про розвиток села за рахунок міського населення не доводиться. Хоча, до слова, із власного досвіду скажу таке: активний розвиток демонструють ті громади, які очолюють голови, котрі свого часу працювали в містах чи повернулися із закордону. Головна їхня перевага — вони вміють комунікувати, знають, як відбуваються процеси, де зосереджений капітал, інвестиції, як залучити кредитування. Але водночас дивуються, що у більшості міст є стратегічний план розвитку, а в селах користаються генпланами ще 1960-х… Хоча зараз є можливість у межах нового законодавства створювати нові плани, та немає в селах кадрового потенціалу. І тут мусить уже втручатися держава, проводити роз’яснювальну роботу серед органів влади різних рівнів, бо виходить так, що села у нас відстають від законодавства».

ДЕРЖАВНІ РІШЕННЯ НА МІСЦЯХ СПРИЙМАЮТЬ ЯК НАКАЗИ

Власним досвідом переїзду із міста у село поділилася польова дослідниця сільського життя, мешканка мистецького хутору «Обирок» Ірина КОЙДА. Нещодавно вона працювала головою відділу культури, сім’ї, молоді та спорту Батуринської міської ради і добре знає недоліки та переваги місцевого самоврядування.

Жінка каже, що державні рішення на місцях сприймають як накази і виконують їх з неохотою. А тому використовувати розпорядження виконавчої влади як інструмент для розвитку громад не доцільно.

Тому варто віддавати перевагу громадським ініціативам і грантам, які дадуть можливість персонально комунікувати з людьми на місцях.

«Сільське населення зараз значною мірою залежить від інформаційного середовища, в якому живе. Більшість інформації люди черпають із соцмереж і дуже часто обертаються в сегменті контрдержавної пропаганди — із серії, коли все стає лише гірше, — розповідає Ірина. — Тому якщо говорити про зменшення розриву між сільським та міським населенням, то тут важить взаємопроникнення, щось на кшталт кросзапилення. Дуже часто люди в селі не мають досвіду комунікування, вони не знають, що можна написати грант, виграти його, проте всі вони хочуть, щоб було краще — на вулиці, в селі, у громаді. Інша річ, що не всі знають, як це зробити. І тут не можу не згадати про агрохолдинги, тому що це найпотужніші гравці на селі, зокрема в економічному плані. Але їхня діяльність дуже шкодить тому середовищу, в якому живуть селяни. Це стосується і здоров’я, бо через використання хімічного захисту рослин, що не регулюється законодавством, погіршується стан довкілля, якість питної води і загальних речей, які не помітні на перший погляд. Тому, на мою думку, найкращий досвід — це person-to-person, тобто розказувати людям про важливі речі у близькому спілкуванні, з використанням малих проєктів».

Серія дискусій «Діалоги про згуртованість» має на меті створити потужну дискусійну платформу для обговорення та обміну думками щодо ключових викликів, ідей, принципів, технологій формування потужної ефективної суспільної ідентичності. Зокрема, йдеться про формування запиту на згуртованість у політиків, громадських діячів, інтелектуальних та культурних еліт.

Джерело